Гості редакції Наші проекти

Артем ВЕРБИЦЬКИЙ: «Діти щодня виховують своїх батьків»

Про велику родину мріяв він. Як виховувати двох малюків, знав із досвіду батьків. Юрій та Наталія Вербицькі виростили сина і доньку. А герой нашої розповіді Артем Вербицький вважав: трійця – найкращий варіант. Можливо, запам’ятав мудрі материнські слова: «Двоє дітей – це спадок від кожного з батьків, третя дитина – їх внесок у розвиток суспільства».

Артем та Наталія Вербицькі зі своїм неймовірним батьківським скарбом – Вірою, Артемчиком, Арсенієм та Євою.

Подружжя Артема та Наталії Вербицьких із Полтави перевершили запланований сімейний внесок у розвиток суспільства, коли після Арсенія, Єви та Віри порадував появою на світ наймолодший у родині – нині семимісячний Артем Артемович. Звичайно, у багатодітної родини і потреб теж багато, які часто виходять за межі родинного бюджету. Але для когось народження навіть одного малюка – нездійсненна мрія. Чотири ж пари допитливих оченят – неймовірний батьківський скарб!
Коли щастя – велика відповідальність?
«Ти – багата людина, якщо можеш дозволити собі мати трьох дітей, – зауважив торговець на рибному ринку у Чорногорії і відмовився зробити знижку Артему. 2018-го родина Вербицьких відзначала 10-річчя подружнього життя і разом із тоді трьома діт-
лахами відпочивала там. Подорожувати світом для розширення кругозору й загального розвитку свого та дітей – їхня сімейна традиція. Заради неї вони можуть відмовитися від дороговартісного ремонту квартири чи інших модних забаганок або благ.
Більше того, прагнення приділяти більше часу дітям спонукало Артема замислитися над створенням свого бізнесу, аби не бути прив’язаним до жорстких рамків робочого графіку. Чоловік усвідомлював і усвідомлює: багатодітна родина – це неймовірне щастя, але й велика відповідальність. Ти повинен із безпомічного малюка виховати всебічно розвинену, гармонійну особистість, яка сміливо пізнаватиме світ і зможе обрати свою заповітну стежку в житті. Безцінний досвід обох батьків, переданий дітям, любов та їхнє мудре виховання – своєрідний оберіг продовжувачів роду від життєвих незгод.
Артем та Наталія Вербицькі знають це із власного досвіду. Через буремні події на Сході України 2014 року вони залишили Донецьк і переїхали до Полтави, спочатку їм здавалося, на кілька місяців, ніби у відрядження. Тютюнова компанія, в якій працював Артем, посприяла його переведенню. Тут, у Полтаві, уже багато років живе старша рідна сестра дружини Марина Гончарова. Через рік-два подружжя зрозуміли: у Донецьк не повернуться. Це місто їх познайомило, але так і не стало рідним для уродженця міста Лисичанська Луганської області та випускниці зі спеціальністю «Фінанси. Банківська справа» місцевого вишу. Полтава – нова сторінка літопису родини та «тандему» з трьох однодумців – засновників ТМ «Зеленка» Артема та Наталії Вербицьких, Марини Гончарової. Різними видами приправ із петрушки, кінзи, кропу, базиліку та єдиного консерванту – солі – полюбляють смакувати навіть найвибагливіші маленькі гурмани. Парадоксально, але як несприятливі обставини перетворити на новий життєвий старт, можемо дізнатися з принципів сімейного виховання молодшого покоління родини Вербицьких. Вони сплав кращих традицій їхніх батьків та вже власного досвіду із «синців та гуль».
Контрольований ризик для дітей
«Головне – у батькові завжди бачив люблячу людину. У межах своїх можливостей він усе робив для нас, своїх дітей, – із вдячністю згадав про другу найдорожчу в житті людину Артем Вербицький в редакції газети «Село полтавське» напередодні Дня батька і додав: – Хоча на формування моєї особистості у плані філософії життя вплинула більше мама». Це й зрозуміло. Тато важко працював на шахті та ще й економічно складні 90-ті роки. Але походи із сином на річку, виконання разом чоловічої роботи по господарству хлопчик запам’ятав на все життя. Батьки намагалися, як могли, урізноманітнити дозвілля своїх дітей. А ще, на думку Артема, дотримувалися ліберального підходу у вихованні: не існувало жорстких заборон, у межах здорового глузду, наприклад, щодо поганих звичок. Хочеш спробувати, будь ласка, але під контролем батьків. Це дало свої плоди – Артем не палить і байдужий до міцних напоїв. Одного разу, під час будівництва власного будинку тато взяв шматок карбіду, який використовують при зварюванні, і показав сину його вибухову дію у полі. «Інші хлопці потайки цупили його у батьків, щоб зривати. А мій тато сам пояснив і продемонстрував його дію», – посміхається гість редакції. «Тобто батьки мають створювати для дітей контрольований ризик, – долучається до розмови дружина Наталія. – Він також необхідний для розвитку дитини і її сприйняття світу. Разом із Артемом слухали якось виступ дитячого психолога на цю тему».
За освітою вчитель праці та креслення, молодий батько залюбки майструє і підтримує, з погляду тверезого розуму дорослих, дитячі порожні «затії». Але так він дає можливість маленькій людині спробувати свої сили й обрати захоплення до душі. Приміром, старший Арсеній ще в Донецьку «загорівся» плаванням. Два тижні походив і розпрощався з блакитними доріжками басейну. Спробував секцію карате. Вже у Полтаві намагався подружитися з гітарою. Нині відвідує секцію гірськолижного спорту Полтавської ДЮСШ імені О. Бутовського. Тренер помітив у хлопчика здібності. П’ятирічна Єва до карантину займалася художньою гімнастикою. Чи охолодила її гімнастичний запал вимушена тримісячна перерва, покаже час.
«Спасибі, мамо, за Артема»
Так багато разів дякувала дружина Наталія мамі чоловіка за Артема – терплячого, турботливого, люблячого батька. Не називала надзвичайно мудру, добру й відкриту жінку свекрухою. За приємним життєвим збігом дві рідні для Артема жінки – тезки. А чоловік, за словами Наталії, манерою спілкування з дітьми, можливістю побавитися – обійняти і поцілувати, похіхікакати – нагадує її улюбленого тата Миколу Дмитровича. Він працював на шахті, в економічному відділлі. На пенсії відкрився його кулінарний талант. Молодшу на 16 років від старшої сестри Наталію він радував надзвичайно смачними стравами і уточував батьківською любов’ю.
«Радію, що Артема діти люблять більше, ніж мене, – визнає Наталія без жодної нотки ревності. – Я в сім’ї – суворий поліцейський, а наш тато – дуже добрий поліцейський. Коли він приходить додому, усі діти на ньому сидять, обліплюють і тільки й чути: «Тато-тато… Тато…» Думаю: «Клас! Ну, можна ще двох народити (посміхається)». А на запитання приємно вражених подруг: як устигає біля домашнього вогнища багатодітної родини, пояснює: «У нас із чоловіком спільні обов’язки. Не існує поділу роботи на жіночу та чоловічу. Виконуємо усе разом із дітьми».
Дитяча наука для дорослих
Наталія Вербицька переймається, чому у школі не навчають майбутніх батьків, як спілкуватися та виховувати дітей. «Інколи через виховне безсилля зі своїми чадами потрапляємо у глухий кут, – відверто визнає багатодітна мама. – Розумію: нервувати й кричати – не вихід. А «достукатися» до дитини буває важко. Підхід знаходиш своїм досвідом перемог і поразок».
«Насправді діти щодня виховують нас, – посміхається чотирижди батько. – У соцмережах часто у постах викладаю: «Процеси навчання і виховання обопільні. Діти приходять у наше життя і дають нам додаткові поштовхи для самовиховання та життєві навчальні приклади. Інколи буває складна ситуація – опускаються руки. З одного боку, не можеш – є відповідальність перед дітьми. А з іншого – дивлюся: наймолодший лише починає ходити – багато разів падає, але нарешті спинається на ніжки. Так і в житті: щось не ладнається, все одно маємо робити нову спробу». В одній із бізнес-книг прочитав таку думку: «Удача – це кількість спроб. Сліпого везіння не буває».
На думку батьків, дорослим також варто повчитися у дітей простіше дивитися на життя. Ми ж мудруємо й ускладнюємо собі буття.
Карантинний іспит
міні-дитсадочка Вербицьких

Карантин через пандемію коронавірусу став для деяких сімей нелегким іспитом на міцність і навіть спровокував розлучення. «У нас не було додаткового тягаря від спільного проведення часу, – розповідає голова родини Вербицьких. – Ми, як і раніше, багато уваги приділяємо один одному, спілкування будуємо на основі довіри та взаємної поваги, щиро цікавимося думкою кожного».
Об’єднує багатодітну родину і спільна вечеря – традиція, запозичена у батьків Артема. Хоча маленьких непосид і важко втримати за столом більше 10–15 хвилин, тато розпитує дітей про те, що нового й цікавого відбулося за день у їхньому житті. Так відволікає первістка від «занурення» у гаджет і разом із іншими малюками навчає ненав’язливо «фіксувати» у пам’яті пережиті позитивні емоції й бути цікавими один одному. Власний приклад батька спрацьовує. Одного разу старший Арсеній запитав у мами, як минув її день, коли він навчався у школі, а потім відвідував спортивну секцію.
Домашній міні-дитсадочок, як із любов’ю називає дітлахів Наталія, не нудьгував на карантині. Батьки визнають: їхні діти, виховані однаково, різні натури. Але! 10-річному Арсенію, п’ятирічній Єві та дворічній Вірі завжди цікаво гратися разом.
«Керуватиму заводом
із виробництва «Зеленки»

Так відповідає найстарший Арсеній на запитання про майбутню професію. Він навіть нещодавно подав батькам ідею виготовляти лимонад і запропонував самому його продавати. Холодної пори дорослі ледь зупинили завзятого ініціатора поясненням: сезон освіжаючого напою – літо.
Разом із дітлахами родини поступово «дорослішає» і спільне дітище подружжя Вербицьких та Марини Гончарової – ТМ «Зеленка». Від трилітрової банки приправи, виготовленої на кухні, розробки власними силами дизайну етикетки для фестивалю вуличної їжі у Полтаві кілька років тому бізнес-справа «зробила впевнений крок» до вже зареєстрованих виробничих потужностей у вигляді невеличкого приміщення з мінімально необхідним обладнанням. Цікаво, що серед споживачів приправи цієї торгової марки і дітлахи Вербицьких. «Тато, коли привезеш «Зеленку», – наперебій цікавляться малята, коли закінчується улюблена приправа.
Повернення у щасливе дитинство
Дітвора роду Вербицьких – зовсім інше покоління, ніж їхні батьки в дитинстві. У сучасних малят нові герої казок, визнають батьки. Чарівна золота рибка – персонаж, відомий поки що старшому поколінню. Дорослим батькам теж на хвилинку хочеться потрапити у щасливу пору безтурботності. Надамо їм таку можливість. Що попросили б, спіймавши чарівну золоту рибку? «На жаль, мама Артема пішла у вічність. Ми сумуємо за нею і згадуємо щодня, – відповіла Наталія. – Якби можна було повернути нашу рідну людину… Інше – суєта і пил. Хай усі будуть здорові!»
«Наташа близько до серця приймає хвороби дітей, – пояснив Артем. – Якось вона почула про хворобу дівчинки із сусідньої групи дитячого садочка, який відвідує наша Єва. Вона зателефонувала мені: «Ти не проти, якщо свій додатковий заробіток віддам її батькам». Я не заперечував».
А голова родини Вербицьких, яка зараз винаймає житло, мріє про власну оселю. Молодий батько усе більше й більше усвідомлює аксіому життя: багатодітна сім’я – це велике щастя, але й ще більша відповідальність.
Спілкувалася Марічка ЗЕЛЕНЬ.
Фото Валентини ПЕДЧЕНКО та sveeestar.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *