На медову стежку його вивели батько та дід. Тато давав лад на пасіці, а він ще малим хлопчиною крутився навколо нього. Кортіло відкрити й зазирнути у вулик, щоб зачаровано спостерігати за злагодженою роботою дивовижних комах. Часто-густо не стримувався і без дозволу батька та бджілок пригощався медовою смакотою, набираючи її пальчиком. Розгнівані крилаті господині суворо карали ласуна-бешкетника. Від їхньої «зброї» у хлопчика напухали руки чи око, та він не боявся зазвичай миролюбних працелюбних трудівниць. Вабили вулики. На повні груди дихав їх пахощами. Заспокоювало дзижчання бджіл. Навколо квітла матінка-природа.
«У дитинстві щодня на пасіці траплявся якийсь цікавий випадок, – щасливо посміхається Микола Палько з Кобеляк. – Наші з Ігорем Сергійовичем Пелюхнею батьки разом пасічникували. Ми жили у наметах, і до нас інколи навідувалися лосі й навіть дикі кабани».
Дитяча забава стала професією
Та найбільше героя нашої оповіді цікавив і навіть назавжди полонив світ Божої комахи. Випускник школи вступив на навчання до тодішньої Гадяцької сільськогосподарської школи (нині ДНЗ «Гадяцьке аграрне училище»). Певно, медова справа пращурів припала до душі Миколі Володимировичу. Лише четверо з його випуску, у тому числі й він, отримали 5-й розряд бджоляра та кваліфікацію матковода.
Роки навчання в Гадячі запам’яталися і однією з дегустацій бджолопродуктів. Майбутнім пасічникам запропонували спробувати мед із левзеї – високого бур’яну, схожого на будяк, із квіткою-кулькою вгорі. Подібну смакоту Микола Палько більше ніде не куштував.
Першим місцем роботи дипломованого фахівця став колгосп села Перегонівки Кобеляцького району. «Прийняв 18 бджолосімей, – згадує співрозмовник. – Наступного року в зиму пішло 36 бджолосімей. І потім пішло-поїхало».
Реформування колгоспів внесло свої корективи у професійну долю нашого героя. Років із чотири в Кобеляках він винаймав квартиру. На цей час довелося розпрощатися з пасікою. Нині живе на Заворсклі, й на власному подвір’ї серце потомственного пасічника тішать
60 бджолосімей.
Поратися біля вуликів голові родини допомагають дружина Олена та син Артем.
«Мої бджоли миролюбні, незлобливі, – з гордістю говорить Микола Володимирович. – Зайвий раз намагаюся їх не турбувати. Відкрив вулик, подивився, відвів душу – і все. Люблю працювати потихеньку, розважливо».
«Зранку найперше йду до бджіл»
Зізнається співрозмовник. «Дівчата», як називають пасічники бджіл, працюють у польоті. Микола Палько навіть інколи ловить себе на думці: хотів би мати крила, щоб літати. Знову, як і в дитинстві, виникає непереборне бажання зазирнути у вулик, але тепер щоб підставити рамку чи додати вощини. Хоча дружна бджолина родина дбає про лад у власному домі. Таку згуртованість не завадило б людям узяти й собі на озброєння, вважає бджоляр. Кобеляцькі пасічники об’єдналися в обслуговуючий кооператив «Медовий край». Про нього ми вже розповідали на шпальтах нашої газети. «Полегшення не відчули, – відверто говорить Микола Володимирович. – Сподівалися на державну підтримку… Та сталося не так, як гадалося. Все робимо своїми руками й за власні кошти».
Свого часу батьки Миколи Палька та Ігоря Пелюхні разом пасічникували. Їхні сини відтоді потоваришували й нині разом продовжують справу старшого покоління. І в цьому також дивовижна сила Божої комахи. А що наш герой попросив би у чарівної золотавої бджоли? Не замислюючись, пасічник мовив: «Усім нам злагоди, спокою і мирної тиші».
Марина ДЕМЧЕНКО.
Фото автора.
